Жодну з ваших угод ще не «визнавали» недійсною? Тоді ми йдемо до вас!
Останні кілька років слоган відомої всім реклами приблизно в такій інтерпретації існує для платника податку як «страшилки». Причому іноді складається враження, що перевірка дотримання термінів сплати податкових зобов’язань та правильності їх розрахунку не так і важлива для представників держслужби, яка тепер начебто не фіскальний орган, а сервіс для платника податків.
Не можна сказати, що суцільно і поруч, але досить широко поширене явище, коли перевірка приходить з основною метою знайти кілька «жирних» угод, щоб зафіксувати в акті перевірки їх нікчемність (недійсність в силу закону). Всілякі проблеми з контрагентом (контрагентами «по ланцюгу»), відсутність ліцензії на здійснюваний вид господарської діяльності, невідповідність окремих положень договору чинному законодавству, різного роду припущення, розбіжності між сумами податкових зобов’язань у розрізі контрагентів, відсутність у підприємства умов для виконання угоди … Це далеко не весь перелік причин, на яких податковим органом будується доказова база недійсності угоди. Причому, для необгрунтованих претензій, як правило, характерна наявність в акті перевірки тільки однієї з них – тієї, яка, на думку перевіряючого, найбільше «підходить» до конкретної угоді.
У даному контексті відзначимо ще одне ноу-хау перевіряючих, яке на сьогоднішній день міцно вкоренилося в практиці перевірок і має досить масове застосування – це складання акта перевірки без подальшого винесення податкового повідомлення рішення. Одним з найактуальніших аспектів цього питання на сьогоднішній день можна назвати наявність ризику порушення на підставі такого акта перевірки кримінальної справи проти посадових осіб підприємства поряд з неможливістю оскаржити таке податкове повідомлення-рішення. Наявність цих ризиків можна назвати новою проблемою, але її актуальність за останні пару років значно зросла. Тема мінімізації означених ризиків та управління ними, безумовно, заслуговує на особливу увагу і розгляду в окремій публікації.
У пропонованому матеріалі пропонуються напрацювання з аналізу судової практики поточного 2012 року з суперечкам, розглянутим адміністративними судами, в яких у складі позовних вимог були заявлені скасування податкового повідомлення-рішення або стягнення з платника податків (ів) в доход держави конфіскаційних санкцій, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) та ст. 228 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ).
Мова піде про судові рішення, які вносять ясність в деякі проблемні питання, які існували на початок року і, на думку автора, становлять найбільший інтерес із практичної точки зору для формування / доповнення правової позиції для захисту платника податків як на досудовому етапі врегулювання спору, так і в суді.
Оспорена угода не може бути нікчемною
Чинним законодавством визначено два різновиди недійсного правочину – нікчемна і оспоримая. Такий поділ на дві категорії встановлено ст. 215 ЦКУ. Ця норма визначає незначну операцію як недійсну, якщо його недійсність встановлена законом; визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (п. 2 ст. 215). У свою чергу, п. 3 зазначеної норми встановлює наступне: «Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспоримая угода)» .
Не будемо заглиблюватися в особливості регулювання розмежування різновидів недійсною угоди, оскільки вони були досить докладно розглянуті в «АБ» № 16 (298), серпень 2011, с. 19 – 25. У зазначеній публікації також йшлося і про підміну податковим органом правових понять «нікчемною» і «оспорімой» угоди. Відзначимо лише, що це питання є проблемним і, враховуючи існуюче на сьогоднішній день законодавче регулювання та правозастосовчу практику, його можна віднести до розряду дискусійних.
На думку автора цієї публікації, більшість угод, які податковий орган кваліфікує в актах перевірки як нікчемні, за своєю правовою суттю є заперечними. Доводи на користь такої нікчемності частенько необгрунтовані, а доказова база, як правило, не витримує жодної критики. Крім того, законодавством не передбачено повноважень податкового органу за визнанням угод недійсними (нікчемними). Але факт залишається фактом: судова практика адміністративних судів в більшості своїй пішла шляхом доведення реальності здійснення угоди суб’єктом господарювання.
Про застосування в судовій практиці положень ч. 3 ст. 215 ЦКУ про оспорімой угоді до правовідносин, які виникли до 01.01.11 р., йшлося і в «АБ» № 1 (307), січень 2012, с. 14. В якості прикладу тоді наводилося визначення ВАСУ від 28.04.11 р. № К-27958/10. У загальному масиві судової практики ВАСУ рішення, в яких використовувалося таке правозастосування, можна порахувати на пальцях однієї руки, а найголовніше, – це правозастосування не було основою правової позиції суду при вирішенні спору. Цей приклад можна доповнити визначенням ВАСУ від 12.03.12 р. № К-20207/09.
Аналізуючи ці два судових рішення, можна сказати, що апелювання в ході захисту прав платника податків до вимог закону про необхідність визнання оспорімой угоди недійсною судом не буде достатньо ефективним аргументом. Але, в той же час, цю позицію все ж доцільно застосовувати в якості додаткової аргументації. Особливо актуально це буде в тих випадках, коли контролюючий орган обгрунтовує нікчемність договору відсутністю в однієї з його сторін яких дозвільних документів (ліцензії, дозволи на початок робіт тощо), обов’язковість яких встановлена цивільним або господарським законодавством. У таких випадках слід врахувати, що таке обгрунтування нікчемності не узгоджується із завданнями та функціями податкових органів, які були встановлені Законом України від 04.12.90 р. № 509-XII «Про державну податкову службу України».
Це те, що стосується правовідносин, що виникли до набрання чинності змін, внесених до ст. 228 ЦКУ Законом України від 02.12.10 р. № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України». Нова редакція зазначеної статті ЦКУ діє з 01.01.11 р., та згадані зміни мають значення для визначення понять нікчемною і оспорімой угод. Це питання докладно розглядалося в «АБ» № 1 (307), січень 2012, с. 9-11.
Мета даної публікації – розглянути правозастосування нової редакції ст. 228 ЦКУ вищим спеціалізованим судом. Для цього наведемо цитату з визначення ВАСУ від 26.01.12 р. № К/9991/86648/11 (повний текст рішення див у додатку до консультації):
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 02.12.2010 р. № 2756-VI у разі недодержання вимоги щодо відповідності угоди інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.
Іншими словами, угода, яка суперечить інтересам держави і суспільства, є оспорімой, у зв’язку з чим факт укладення сторонами угоди з таким наміром повинен бути встановлений судом. Докази того, що договори купівлі-продажу між ТОВ «А» і ВАТ «О» визнано недійсними як суперечать інтересам держави і суспільства, у справі відсутні, а відповідач не посилався на їх наявність.
Як бачимо, правова позиція суду щодо угоди, яка, на думку податкового органу, суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним принципам, з урахуванням нової редакції ст. 228 ЦКУ досить однозначна: така угода є оспоримою. Оспоримая угода не може бути незначною, а для визнання її недійсною необхідне рішення суду.
Такий же висновок можна зробити і, проаналізувавши постанову ВАСУ від 14.11.12 р. № К/9991/50772/12 по справі № 2а-9864/11/2670. Однак норми права, які були застосовані судом у цьому рішенні в якості аргументів для кваліфікації угоди оспорімой, заслуговують особливої уваги.
По-перше, мова йде про презумпцію правомірності правочину, яка встановлена ст. 204 ЦКУ. А по друге, колегією суддів зазначено, що ніяким законодавством не передбачено право ДПІ самостійно, у позасудовому порядку, визнавати нікчемними угоди та дані, вказані платником податків у податкових деклараціях. У свою чергу, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи, згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Раніше судова практика адміністративних судів при розгляді спорів за нікчемними угодами йшла в обхід законодавчих норм, що встановлюють презумпцію правомірності та відсутність відповідних повноважень у податкового органу, – про це неодноразово йшлося на сторінках «АБ». Тепер же є підстави сподіватися, що ця правова позиція знайде відображення в судовій практиці.
Звичайно ж, таке правозастосування не звільняє платника податків від обов’язку доказування реальності здійсненої господарської операції, але, в той же час, відкриває нові можливості для захисту своїх інтересів.
Доведення реальності господарської операції за відсутності ТТН
Підтвердження переміщення ТМЦ було і залишається одним з найактуальніших питань при доведенні реальності угоди / господарської операції. І в даному контексті хотілося б виділити два найбільш поширених виду договору, по відношенню до яких наведений тезу можна назвати злободенним, – це договір поставки (купівлі-продажу) і договір надання транспортно-експедиторських послуг.
Зазначені види договорів на практиці, як правило, тісно пов’язані між собою і наявність у відношенні одного з них спірних ситуацій, пов’язаних з претензіями контролюючого органу, нерідко може транслювати наслідки таких ситуацій і на інший договір. Мається на увазі, що якщо ставиться під сумнів надання послуги з доставки товару, то у відношенні цього товару автоматично може виникнути питання реальності виконання зобов’язань за договором поставки і т.п.
Якщо говорити про судову практику в контексті означеної проблематики, до 2012 р. автору цього матеріалу не вдавалося знайти рішення ВСУ або ВАСУ, прийняті на користь платника податків, у яких за відсутності ТТН транспортування товару визнавалася судом фактично здійсненої.
А ось що стосується рішень, прийнятих не на користь платника податків, – в їх мотивувальній частині досить часто можна зустріти вказівку на відсутність ТТН, і цей факт оцінюється судом як одне з важливих підтверджень обгрунтованості доводів податкового органу щодо відсутності реального переміщення товару.
Слід зазначити: наведене не є достатньою підставою, щоб стверджувати про те, що якщо переміщення товару не підтверджено ТТН, то доведення реальності здійсненої операції приречене на провал. Тим не менш, склалася таким чином судова практика не давала чіткої відповіді на питання: чи може саме по собі відсутність товарно-транспортної документації бути підставою для визнання угоди недійсною?
Що робити, якщо первинна документація в порядку, за винятком ТТН? Добре, якщо це питання можна вирішити з перевізником, а якщо вже не можна чи справа знаходиться на етапі касаційного оскарження, що не дає можливості долучити до його матеріалами нові докази? Безсумнівно, навіть за відсутності ТТН на етапі розгляду спору судами першої та апеляційної інстанцій з урахуванням індивідуальних обставин у кожному конкретному випадку завжди існує ресурс для надання суду допустимих і належних доказів реальності угоди, оспорюваної контролюючим органом. У свою чергу, правова позиція, підкріплена рішенням «вишки», завжди є досить вагомим доповненням до грамотно підготовленої доказовій базі. Саме таке поєднання можна вважати найбільш оптимальним. Крім того, апелювання до правової позиції, викладеної в рішенні вищого спеціалізованого суду, нерідко допомагає і на етапі досудового врегулювання розбіжностей з контролюючим органом.
Але життя не стоїть на місці, і аналіз судової практики ВАСУ за 2012 виявив рішення, які дають відповідь на поставлене нами питання: саме по собі відсутність товарно-транспортної документації не може бути підставою для визнання угоди недійсною. Безумовно, це не універсальна відповідь, і можливість його застосування для тієї чи іншої ситуації повинна оцінюватися в кожному конкретному випадку, але, в той же час вже можна говорити про появу додаткового інструменту для врегулювання розглядуваній категорії спорів.
Саме про ці рішення і піде мова далі.
Відповідна правова позиція щодо безпідставності доводів контролюючого органу про фіктивність договору поставки викладена в ухвалі ВАСУ від 26.06.12 р. № К-27230/10:
Що стосується посилання відповідача на фіктивність укладеного договору поставки між позивачем та ПП «С», оскільки були відсутні документи на транспортне перевезення, обумовленого вказаним договором товару, суд касаційної інстанції зазначає наступне.
Так, відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.97 р., товарно-транспортна документація – комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здачу вантажу і взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, а товарно-транспортна накладна – єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.
Згідно з пп. 11.1, 11.3, 11.4, 11.5, 11.7 зазначених правил основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Подорожній лист вантажного автомобіля є документом, без якого перевезення вантажів не дозволяються. Оформлення перевезень вантажів товарно-транспортними накладними здійснюється незалежно від умов оплати за роботу автомобіля. Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Після прийняття вантажу згідно з товарно-транспортною накладною водій (експедитор) підписує всі її екземпляри. Перший примірник товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий – передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий примірники, завірені підписом вантажоодержувача (при необхідності і печаткою або штампом), передаються Перевізнику.
Разом з тим зазначені правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат платників податків, а тільки встановлюють права, обов’язки і відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому документи обумовлені вказаними правилами, зокрема товарно-транспортна накладна та подорожній лист не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.
Наведена цитата говорить сама за себе і не потребує додаткових коментарів. Уточнимо лише деякі обставини справи, по якій було прийнято це визначення і суть спору.
В даному випадку розглядався позов про скасування податкового повідомлення-рішення, яким позивачу було донараховано зобов’язання з ПДВ плюс штрафні санкції. Підставою для цих нарахувань стали наступні доводи ОДПІ:
– Контрагентом за договором поставки не були відображені госпоперації з позивачем в додатку № 5 до податкової декларації з ПДВ «Розшифровки податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів»;
– На думку податкового органу, відсутність ТТН, підтверджуючих транспортування товару, свідчить про фіктивність договору поставки.
У свою чергу, судами попередніх інстанцій було встановлено, що між позивачем та його контрагентом було укладено договір поставки, виконання якого підтверджується наявними в матеріалах справи первинними бухгалтерськими документами, в т.ч. видатковими накладними, податковими накладними, квитанціями до прибуткових касових ордерів. Позиція суду касаційної інстанції щодо відсутності ТТН наведена вище. За результатами розгляду цієї справи суд відмовив у задоволенні касаційної скарги ОДПІ та залишив без змін рішення апеляційного суду.
У наступних рішеннях, пропонованих увазі, позивачем також виступав платник податків: оскаржувалися податкові повідомлення-рішення.
Так, згідно з матеріалами справи, за результатами розгляду якого прийнято ухвалу ВАСУ від 19.07.12 р. № К-30744/10, після наведеної перевірки ДПІ донарахувала підприємству (позивачу) зобов’язання з податку на прибуток і ПДВ. За результатами цієї перевірки контролюючим органом зроблено висновок про нікчемність ряду договорів на надання транспортно-експедиторських послуг. У даному випадку такий висновок ДПІ був заснований на тому, що контрагенти за договорами або відсутні за місцем своєї державної реєстрації, або визнані банкрутами, що не дає можливості встановити фактичний зв’язок договорів з господарською діяльністю підприємства. Крім того, в ході перевірки податковий орган вказав на відсутність актів виконаних робіт за вказаними договорами та товарно-транспортних накладних.
Даючи оцінку вказівкою контролюючого органу на відсутність ТТН, судом касаційної інстанції була застосована наведена вище в цитаті правова позиція. Крім того, судовою колегією було відзначено, що допущені в ході складання первинних документів порушення не можуть бути належним та допустимим доказом нікчемності договорів, якщо податковим органом не доведено недостовірність цих документів. У відношенні ж невиконання контрагентом позивача своїх зобов’язань перед бюджетом судом з посиланням на ст. 61 Конституції України зазначено, що до відповідальності за таке порушення може бути притягнутий тільки порушник, яким підприємство-позивач не є.
Розглянутим визначенням ВАСУ відмовив у задоволенні скарги ДПІ, залишивши без змін рішення апеляційного суду.
І останнє рішення вищого спеціалізованого суду, на якому ми зупинимося в рамках цієї тематики – визначення від 02.10.12 р. № К/9991/22697/12.
Згідно з обставинами справи, по якій прийнято це рішення суду, на підприємстві (позивач, елеватор) була проведена позапланова перевірка з питань правомірності формування податкового кредиту, який виник в результаті правовідносин з контрагентами, у яких за результатами перевірок були виявлені нікчемні угоди (так звана перевірка « по ланцюгу »). Зрозуміло, за результатами перевірки податковим повідомленням-рішенням «відкоректований» облік з ПДВ (зменшена сума бюджетного відшкодування та збільшена сума зобов’язань).
Звернемо увагу, що податкові накладні, за якими контролюючий орган поставив під сумнів правомірність формування підприємством податкового кредиту, були виписані за фактом виконання угод на поставку зерна, укладених в усній формі. І враховуючи усну форму угоди (договору), можливість застосування якої передбачена ст. 206 ЦКУ, особливої уваги в розглянутому вирішенні заслуговує формування доказової бази підприємством-позивачем. Крім наданих суду видаткових та податкових накладних, а також банківських документів, що підтверджують оплату товару, до матеріалів справи долучені всілякі внутрішні документи позивача, що підтверджують оприбуткування і рух товару на підприємстві, також в суді першої інстанції в якості свідків допитані співробітники елеватора.
Що ж стосується відсутності документів на транспортування товару по спірним договорам, колегія суддів ВАСУ порахувала обгрунтованим вказівку судів попередніх інстанцій на те, що їх відсутність не є безумовною підставою для того, щоб ставити під сумнів здійснення господарських операцій. Таким чином, у розглянутому визначенні вищого спеціалізованого суду також застосована правова позиція, аналогічна процитованої при розгляді першого рішення. За результатами розгляду даної справи залишено без задоволення касаційну скаргу ОДПІ, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
Як бачимо, судова практика підтверджує тезу про те, що довести реальність здійснення господарської операції, здійсненої за договором поставки та / або договором на надання послуг транспортного експедирування при відсутності ТТН-мета цілком досяжна.
Денис Павлов, юрист
«Адвокат Бухгалтера» № 23, грудень, 2012 рік
http://www.ab.net.ua/
додаток
[stextbox id=”download” image=”null”]
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИУ Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
26.01.12 р. м. Київ К/9991/86648/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: (…)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «О» на постанову (…) апеляційного адміністративного суду від 16.11.11 р. у справі № 0670/5722/11 (…) окружного адміністративного суду за позовом Відкритого акціонерного товариства «О» до (…) міжрайонної державної податкової інспекції про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення,
ВСТАНОВИВ:
Постановою (…) окружного адміністративного суду від 14.09.11 Р. позов задоволено: скасовано як неправомірне податкове повідомлення-рішення МДПІ від 19.05.11 р. № (…) про збільшення ВАТ «О»суми грошового зобов’язання з податку на додану вартість, в тому числі за основним платежем та за штрафними (фінансовими) санкціями.
Висновок суду про наявність підстав для задоволення позову вмотивований посиланням на встановлені в судовому процесі факти сплати ВАТ «О» 25.02.11 р. ТОВ «А» попередньої оплати за сир, у тому числі ПДВ, на виконання умов договорів купівлі-продажу від 20.02.11 р. № (…), від 21.02.11 р. № (…), від 22.02.11 р. № (…), від 23.02.11 р. № (…) та від 24.02.11 р. № (…); отримання товариством від постачальника податкових накладних на цю суму податку, та на норми пп. 198.1, 198.2, 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України (ПКУ). Висновок суду про неправомірне застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій обгрунтований, зокрема застосуванням норми п. 7 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ.
Постановою (…) апеляційного адміністративного суду від 16.11.11 р. постанову суду першої інстанції скасовано в частині скасування податкового повідомлення-рішення МДПІ від 19.05.11 р № (…) про збільшення ВАТ «О» суми грошового зобов’язання з податку на додану вартість на суму основного платежу; в позові в цій частині позовних вимог відмовлено. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову вмотивована посиланням суду на відсутність факту поставки через розірвання договорів купівлі-продажу, укладених між позивачем і ТОВ «А», що, на думку суду, виключає підстави як для виписування податкових накладних, так і для включення сум податку до податкового кредиту.
Суд апеляційної інстанції визнав правильним застосування судом першої інстанції норми п. 7 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ та дійшов висновку про протиправність застосованих до позивача штрафних (фінансових) санкцій з огляду на те, що через зазначену норму штрафні санкції за порушення податкового законодавства за період з 1 січня по 30 червня 2011 р. застосовуються в розмірі не більше 1 грн. за кожне порушення.
В касаційній скарзі ВАТ «О» просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції з підстав порушення апеляційним судом пп «а» п. 187.1 ст. 187, пп. 198.2 та 198.6 ст. 198 ПКУ, ст. 159 КАСУ.
МДПІ не реалізувала процесуальне право надати заперечення на касаційну скаргу.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
В судовому процесі встановлено, що ТОВ «А» (продавець) та ВАТ «О» (покупець) уклали договори купівлі-продажу 20.02.11 р. № (…), від 21.02.11 р. № (…), від 22.02.11 р. № (…), від 23.02.11 р. № (…) та від 24.02.11 р. № (…). Згідно з умовами цих договорів та додаткових угод до них продавець зобов’язувався поставити товар (сир «Р» ГОСТ циліндр), який є у нього у власності на момент укладання договорів або буде придбаний у майбутньому. Асортимент (перелік), кількість товару зазначаються в накладних, що є невід’ємною частиною договорів. Товар передається покупцю окремо узгодженими партіями, на кожну з яких виписується накладна. Оплата за товар здійснюється на умовах передоплати (пп. 2, 6.2 договорів). Платіжними дорученнями від 25.02.11 р. № (…) позивач сплатив ТОВ «А» на підставі виписаних останнім рахунків за сир «Р», в тому числі ПДВ. На поставку товару цієї вартості ТОВ «А» виписав позивачу податкові накладні від 25.02.11 р. № (…).
В податковому обліку з податку на додану вартість за лютий 2011 р. позивач включив до податкового кредиту ПДВ.
Згідно з пп. «а» п. 198.1 ст. 198 ПКУ право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунку платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (абзаци 1 – 3 п. 198.2 цієї статті).
Відповідно до положень абз. 4 п. 198.3 цієї статті право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Абзацом 1 п. 201.7 ст. 201 ПКУ встановлено, що податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту (абзац 1 п. 201.10 цієї статті).
Суд першої інстанції на підставі встановлених у справі обставин дійшов юридично правильного висновку про наявність у позивача права на включення до податкового кредиту сплаченої суми ПДВ в авансовому платежі постачальнику товару, підтверджену податковими накладними, за першою із подій, визначених п. 198.2 ст. 198 ПКУ, – списання коштів з банківського рахунку на оплату товару. Та обставина, що в березні 2011 р. договори купівлі продажу були розірвані сторонами з поверненням ТОВ «А» 30.03.11 р. грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача не є підставою для висновку про відсутність у позивача такого права. При цьому суд першої інстанції обгрунтовано визнав недоведеними доводи МДПІ про відсутність у ТОВ «А» та ВАТ «О» наміру створити господарські зобов’язання щодо поставки товару та спрямованості їхнього дійсного наміру на мінімізацію податкових зобов’язань позивача. Іншого, ніж посилання на те, що в цьому ж звітному податковому періоді у позивача виникли податкові зобов’язання у зв’язку з продажем основних засобів, податковий орган в судовому процесі не навів.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 02.12.10 р. № 2756-VI у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Іншими словами, правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, є оспорюваним, у зв’язку з чим факт укладення сторонами правочину з таким наміром повинен бути встановлений судом. Докази того, що договори купівлі-продажу між ТОВ «А» та ВАТ «О» визнані недійсними як такі, що суперечать інтересам держави і суспільства, у справі відсутні, а відповідач не посилався на їх наявність.
Порядок коригування сум податкових зобов’язань та податкового кредиту в податковому обліку продавця та покупця – платників податку на додану вартість в разі зміни суми компенсації вартості товарів (послуг) або при поверненні постачальником суми попередньої оплати товарів (послуг) встановлений ст. 192 ПКУ. Зокрема згідно з пп. «б» пп. 192.1.1 цього пункту в разі зменшення суми компенсації покупець зобов’язаний зменшити суму податкового кредиту за наслідками податкового періоду, протягом якого проведений перерахунок.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції, помилково вважав, що виписані ТОВ «А» податкові накладні не можуть бути підставою для включення позивачем до податкового кредиту сум ПДВ з посиланням на те, що поставка фактично не відбулася. Такий висновок, однак, не відповідає правильному застосуванню наведених норм матеріального права.
Відповідно до ст. 226 КАСУ суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.
Керуючись ст. 220, 223, 226, 230, 231 КАСУ, Вищий адміністративний суд України
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ВАТ «О» задовольнити, скасувати постанову (…) апеляційного адміністративного суду від 16.11.11 р., постанову (…) окружного адміністративного суду від 14.09.11 р. залишити в силі.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених ст. 236 – 239-1 КАСУ.
[/stextbox]